Підприємець не повинен сплачувати ЄСВ при відсутності у нього доходу. Реальність чи мрія?

Доволі часта зміна податкового законодавства створює неабиякі труднощі для малого бізнесу. Досить розповсюджена і не безпідставна думка. Ще однією проблемою є регулювання господарської діяльності не прямими нормами законів, а підзаконними актами. Щож, це стало звичним станом «клімату» в якому діє українській бізнес. І тим більше, несподіваним стало рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду, який своїм рішенням від 23 травня цього року визнав протиправним і скасував вимогу Управління Державної фіскальної служби у Кіровоградській області по сплаті єдиного соціального внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування до фізичної особи–підприємця, який не здійснював підприємницьку діяльність та не отримував доход. Не будемо загострювати нашу увагу на конспірологічних припущеннях щодо того, чи могло це трапитися не у період передачі владних повноважень. Поговоримо по суті справи.

Позивач звернувся до суду з заявою до управління фіскальної служби про визнання протиправним та скасуванню вимоги про сплату боргу по ЄСВ. У своїй заяві підприємець зазначив, що з 1997 року не здійснював підприємницьку діяльність та подав відповідну заяву до територіального підрозділу ДФС про її припинення. З того часу звітність до податкової не надавав та працював як найманий працівник сплачуючи відповідні податки. Додатково позивач зазначив, що управління ДФС, висуваючи вимогу про сплату соціального внеску, не провели перевірку, а також, те що податковий орган несвоєчасно надіслав вимогу. Заперечення податківців ґрунтувалися на тому, що незалежно від отримання доходу у позивача виник борг і йому необхідно сплатити ЄСВ у мінімальному розмірі, який визначено законом. Також, було зазначено, що обрахування соціального внеску здійснюється не тільки на підставі актів перевірки, але і інших документів.

Суд встановив, що громадянин був зареєстрований в якості фізичної особи-підприємця 14 квітня 1997 року та перебував на спрощеній системі оподаткування. З 1997 року не подавав звітності ні до податкової, ні до інших контролюючих органів. 9 листопада 2018 року Управління ДФС прийняло вимогу щодо позивача про сплату соціального внеску. 13 грудня 2018 року відбулась державна реєстрація припинення підприємницької діяльності позивача. Грошове зобов’язання нараховано за період з 01 січня 2017 року по 30 вересня 2018 року. Протягом 2017 - 2018 років громадянин працював та отримував заробітну плату у регіональній філії «Одеська залізниця АТ «Українська залізниця»» і підприємство, відповідно, сплачувало ЄСВ з його заробітної плати. За повідомленням територіального підрозділу ДФСУ за місцем проживання позивача у період з 1997 року по 2018 рік не надходило заяви про припинення його підприємницької діяльності. Також Управління ДФС повідомило, що акт перевірки перед формуванням вимоги не складався, а внесок нараховано на підставі інтегрованої картки його платника та витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

Спірні правовідносини врегульовані виключно приписами, що ґрунтуються на Законі України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування». Приписами, відповідно до Закону встановлено, що єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб-підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць.

У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов’язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску. Отже, зазначені платники податків мають обов’язок сплачувати внесок у розмірі, який встановлено законом, незалежно від отримання доходу (прибутку). До переліку цих платників податків не належать фізичні особи-підприємці, які обрали спрощену систему оподаткування.

Приписами пункту 3 частини 1 статті 7 Закону встановлено, що єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.

Отже, у фізичної особи-підприємця, яка обрала спрощену систему оподаткування та не отримує дохід (не здійснює підприємницьку діяльність), не виникає обов’язку сплачувати внесок у мінімальному розмірі. Судом встановлено, що в період, за який нараховано внесок від здійснення підприємницької діяльності, позивач не займався зазначеною діяльністю, оскільки перебував у трудових відносинах з підприємством, котре сплачувало внесок з його заробітної плати. Управління ДФС не надало докази, які б спростовували цей факт. Такі докази могли б бути отримані під час проведення перевірки. Більше того, 13 грудня 2018 року здійснено державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності.

Приписами частин 2 та 3 статті 9 Закону встановлено, що обчислення єдиного внеску здійснюється на підставі бухгалтерських та інших документів, відповідно до яких провадиться нарахування або які підтверджують нарахування виплат (доходу), на які відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок. Обчислення єдиного внеску органами доходів і зборів у випадках, передбачених цим Законом, здійснюється на підставі актів перевірки правильності нарахування та сплати єдиного внеску, звітності, що подається платниками податків до органів доходів і зборів, бухгалтерських та інших документів, що підтверджують суми виплат (доходу), на суми яких відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок.

Отже, податковий орган мав право нарахувати внесок, прийнявши вимогу про його сплату, на підставі: акту перевірки; звітності, що подається платником до органу доходів і зборів; бухгалтерських та інших документів, що підтверджують суми виплат (доходу), на суми яких (якого) відповідно до Закону нараховується внесок. Проаналізувавши пояснення відповідача, суд зробив висновок про відсутність цих підстав. Так, позивач не подавав звітність, Управління ДФС чи інший державний орган не проводив перевірку стосовно позивача, відповідачу не надавались бухгалтерські та інші документи. Також слід зазначити, що відомості з інтегрованої картки платника внеску та з Реєстру не входять до переліку «інших документів», оскільки не підтверджують суми виплат (доходу). Такі відомості є підставою призначення перевірки суб’єкта господарювання.

Таким чином, суд зробив висновок про протиправність вимоги Головного управління Державної фіскальної служби у Кіровоградській області про сплату єдиного соціального внеску.

Отже, підсумовуючи сухі юридичні формулювання - суд мотивував своє рішення двома обставинами:
1) відсутністю у фізичної особи–підприємця, що обрала спрощену систему оподаткування, зобов’язання сплачувати єдиний соціальний внесок при відсутності доходу;
2) відсутності у податкових органів підстав для нарахування недоїмки по ЄСВ без проведення перевірки підприємця.

Завершуючи статтю, хочу повідомити читачів нашої сторінки, що висвітлення юридичних матеріалів на порталі uvecon.ua стане постійним. Тож слідкуйте за нашими публікаціями та долучайте своїх колег і друзів. Зауваження і пропозиції надсилайте на електронну адресу press@uvecon.ua